«Гетьманат Порошенко» — это попытка подменить модернизацию, в которой очень нуждается Украина, реставрацией. Попытка подменить «Южмаш» Институтом национальной памяти (укр.)…
Такое мнение высказал украинский юрист, публицист, переводчик и общественный деятель Геннадий Друзенко в сегодняшней статье для издания «Хвиля».
Адепти Петра Олексійовича не вперше скандують на його підтримку «ГЕТЬ-МАН! ГЕТЬ-МАН!!!». Не певен, що це є однозначним компліментом його державотворчим здобуткам. Оскільки окрім дійсно історичних постатей Сагайдачного, Хмельницького, Дорошенка, Мазепи та значно пізніше — Скоропадського, гетьманами України були Юрась Хмельницький, Іван Брюховецький, Данило Апостол та Кирило Розумовський, що залишили в українській історії не найкращий слід. Але проблема навіть не в цьому.
Проблема в тому, що «гетьманат Порошенка» — це намагання підмінити модернізацію, якої конче потребує Україна, реставрацією. Спроба підмінити «Південмаш» Інститутом національної пам’яті. Це вибір форми коштом сутності.
Навіть відновлення Гетьманату століття тому виглядало доволі карикатурно: Скоропадського на гетьмана обирали в будівлі цирку. Попри аристократичне походження, чудову освіту, бойові заслуги та системне мислення, реставраційний порядок денний гетьманату програв радикально футуристичній ідеології більшовиків. Хоча, якщо бути історично точним, він спочатку програв Директорії, яка також намагалась підмінити модернізацію етнітізацією, а потім вже вона програла радикально футуристичній ідеології більшовиків.
Петро Олексійович безумовно хотів стати українським Путіним чи Трампом. Він також декларув намір “Make Ukraine great again!”. От тільки проблема полягає в тому, що повернення до джерел, яке п‘ятий президент накреслив на своєму стязі, не було поверненням у «золотий вік» України. Просто тому, що Україна такого золотого віку у своїй історії не мала. Якщо звичайно не вважати з великими натяжками таким золотим століттям часи Київської Руси, яка точно не була державою-нацією в сучасному сенсі цього слова.
Тому для багатьох сучасних українців «повернення до джерел» — це Руїна другої половини 17 століття, роль «культурно-етнічної екзотики» Російської імперії в 18-19 століть, програні визвольні змагання 20 століття, руїна та хаос 1990-х…
Як казав талановитий український письменник та безталанний український політик Володимир Вінниченко, «українську історію не можна читати без брому». Природньо, що не багато захочуть повертатись до джерел, якщо з цих джерел тече самий бром…
Небажання визнати Україну співтворцем Російської імперії, яку без українського внеску неможливо уявити, як Британську імперію неможливо уявити без внеску шотландців чи ірландців, відштовхування від усього російського попри те, що спільну імперську спадщину створювали покоління українців (починаючи з сучасної російської мови, в яку московську говірку протопопа Авакуума реформували саме вихідці з Могилянки, через радянське кіно, яке прославили Довженко та Тарковський — онук українського письменника Олександра Тарковського, до космічної галузі, яку створювали українці Ціолковський та Корольов), призвели Порошенка та його прихильників до «формули сучасного гетьманату»: культурно-етнічна ідентичність важливіша за модернізацію та конкурентоспроможність.
Саме цей реставраційний порядок денний українці рішуче відкинули на минулорічних виборах. Бо нам за гамбурзьким рахунком ще лише належить створити наш «золотий вік». Після століть по чужих імперіях та культурах українців може об‘єднати тільки ідея спільного майбутнього, бо минуле в нас об‘єктивно різне. Часто героїчне, але (будемо щирі) не надто успішне. Свою історію успіху нам ще належить написати. Саме написати, а не віднайти у архівах…
Саме тому (а не через особливості біографії чи вдачі Петра Порошенка) я вважаю, що гуртування українців навколо особи п‘ятого президента — це шлях до сектярства та маргіналізації. «Гетьманат» і з «сивочолим гетьманом на чолі» в нас може бути тільки карикатурно-лубочним, а отже безперспективним. Аби відбутись і навіть просто вижити в жорстокому глобальному світі, Україна має писати своє майбутнє у форматі максимально відкритого коду. В якому знайдеться почесне місце для сучасних німця Пулія, поляка Липинського чи росіянина Фітільова.
Ми маємо шанс на перемогу тільки якщо ми керуватимемося гаслом: «Хто не проти нас, той з нами», а не навпаки. Тільки коли боротимемося за наше спільне майбутнє, а не воюватимемо через об’єктивно відмінне минуле і його різне трактування.
Тому «сивочолий гетьман» — це без мене. Я шукатиму українського політичного Маска, готового ламати всі шаблони, ставити сміливі експерименти і втілювати в життя найзухваліші мрії (І най нас не зупиняє, що рік тому українці переплутали експериментатора з імітатором!).Створити власну історію успіху навіть ціною значної модифікації нашої ідентичності — єдиний спосіб для України не тільки відбутись, а й просто вижити. В противному разі нові і нові мільйони «щирих українців» ставатимуть американцями, канадійцями, поляками, французами, британцями і навіть росіянами. Тільки тому, що в них вийшло модернізуватись, а в нас — ні…
Подписывайся на рассылку новостей в Telegram