Джерело
Але, як не дивно й сумно про таке мовити, спотворили її не якісь там вандали, а саме керівництво українсько–польського об’єднання «Полонія».
Чи із лихої волі то зроблено? Вважаю що ні, все набагато гірше – причиною того блюзнірства й ганьби є примітивні
жадібність, лицемірство і байдужисть його керівництва до всього, окрім суто комерційних інтересів.
жадібність, лицемірство і байдужисть його керівництва до всього, окрім суто комерційних інтересів.
Я вже багато років є прихильницею Польщі як моєї рідної, укоханої Держави, бо маю польське коріння, польського духу, польської звитяги до своєї Ойчизни й не потребую заробляння великих коштів на любові людей до своєї крові. Тож буду мовити все по пор’ядку, як то годиться гречній та інтелігентній людині.
Ще позаяк у травні до нас приїздив амбасадор з Києва пан Генрік Литвин, влашнє до склепіння Маріуша Заруського, його вразило те, що він вбачив. Я добре розумію рідну мову, є майже носієм її, то й почула, як панове посол та консул з Одеси, розмовляючи поміж собою, казали таке: То як теє може бути – ми ж дали стільки коштів аби впорядкувати дорогу до могили й місце навколо. Але ж як ми йшли від машини– кругом самі бур’яни на зріст людини. Як такої неповаги можна було зробити до гостей, що ми з квітами йдемо мов по смітнику, де вже сто років ніхто вже не жиє. То й коло самої могили самі реп’яхи та колючки. За такі гроші та зробити такої неповаги до всього поважного паньства – то є незрозумілим.
Але днями ми з подругою пішли подивитись, як же воно ниньки там таки є? То побачивши, що там коїться, просто отеретіли й заклякли.
Стало ще видніше, що тая могила є на задньому дворі склепу, тобто крамниці, що на вулиці Тираспольскій.
Якіся труби, хазяйські будови, бруд сміття, бомжі. Але сама могила не просто вразила – то аж стало серце душич. Кругом стільки сміття, мов на сміттєзвалищі.
Все вигоріло, попіл, згарище, бомжі, здичавілі собаки кидаються на людей. Але найстрашніше було дивитися до самої могили. Пам’ятника в бур’яні не видно, тільки сама верхівка стирчить, все заросло дикою амброзією, що вже всохла, наче там сто років не ступала нога людини.
Але чи така повага, шана й подяка годиться національному польському герою? То ж очевидно, що з тої пори, як коло поховання були пани Генрік Литвин та консул з Одеси Даріуш Шевчик, тутай нога жодної людини не ступала.
Чи ж то по – християнськи, не кажучи вже про величезні кошти, що їх було надіслано на впорядкування останнього притулку відомого в Польщі генерала, поета, філософа, мандрівника, поборника волі й правди? А ще й задля отримання нових коштів було відновлено намагання зробіч пам’ятника пану Маріушу Заруському на набережній Дніпра, біля пам’ятника Слава Катерини.
Але ж така спроба вже була, то всі архітектори на міській архітектурній раді виказали протесту. Вони тоді не згодилися на пам’ятника, бо з ними про те зовсім ніхто не розмовляв. Просто винесли до громадської ради проєкту й сказали – хочемо тут пам’ятника. Але такі питання треба готувати щільно й виважено. Треба кожного архітектора переконати, пояснити їм, чому таке потрібно, що то є за людина, зробити широку промоутерську кампанію в ЗМІ. Тоді всі одностайно й приймуть таке рішення.
Нічого з того зроблено не було. Ніхто ніякої просвітницької чи роз’яснювальної роботи в місті не проводить, ніхто з херсонців про польське товариство й польську культуру взагалі нічого не знає. Кількась молодичок десь під 80 років та дядьків наче вар’яти – то й увесь наш актив. А про їх роботу можу сказати одне – як тільки зайдеш до того хліву, де вони щось мутять, все прудко ховають під стіл і сидять перелякані.
То хочу сказати одне – мені дуже сумно й прикро від того, й великий смуток огортає моє серце.
З щирою повагою та любов’ю до рідної Польщі, шанувальниця рідної країни.