Майже шість місяців точилися бої з німецько-фашистськими загарбниками по звільненню території Херсонщини. Воїни, представники багатьох національностей нашої країни, показували зразки героїзму у боях за Каховку, Берислав, Херсон, Цюрупинськ та інші населені пункти. У бій з фашистами вступали не тільки дорослі, а й діти. На окупованій території розгорнувся могутній партизанський рух, який був складовою частиною великої війни. Люди допомагали партизанам. Активну участь у цій допомозі брали і зовсім юні патріоти, школярі.
У роки війни з ворогом юні партизани показали виключну стійкість і самовідданість в ім′я Перемоги. Про їхні подвиги та боротьбу складені вірші, пісні, написані книги.
Одна з таких книг, що присвячується дітям-борцям. Це книга воєнного історика,
полковника О.Д. Жарікова «Юные партизаны»1974 року випуску. Вона нам дуже цінна, бо серед розповідей автора про юних героїв є розповідь про Валентина
«Цю книгу моєму дідусю подарував сам автор.» — прокоментувала онучка Костюк Ірина Петрівна – «Ось що дідусь розповідав мені про окупацію.»
«Коли німці окупували м. Цюрупинськ, нас вигнали з дому на вулицю. У наш будинок
поселили поліцая (будинок був на вул. Гвардійській). Три доби, а це був місяць листопад, ми з мамою і старшою сестрою жили під голим небом у саду. Знайомі боялися дати нам притулок через мого батька — Мордвинова Дмитра Сидоровича. Перед окупацією він, за завданням Комуністичної партії евакуював худобу. Але все ж таки нам дала притулок родина Пушкарьових. Вони жили по вул. Пролетарській. Там же, у них у дворі, мама закопала в землю всі документи, що стосувалися
діяльності мого батька. У тому числі — два царських вироки до смертної кари.
Усіх підлітків відразу після окупації німці зігнали на Пойму, щоб ми ремонтували
залізницю. На ніч нас замикали в бараки, але ми зробили підкоп і вночі ламали
те, що вдень ремонтували. Охоронці дуже знущалися над нами. Особливо один фашист. Якось я не витримав і вдарив його лопатою по голові, а сам утік.
Не встиг я ввійти в будинок, як за мною прийшли гестапівці. Я думав, що мене
забрали в гестапо через те, що я вдарив солдата, але все виявилося не так.
Мій батько повернувся в Цюрупинськ після евакуації худоби. Повернувся він лісом. Коли вийшов, зрозумів, що Цюрупинськ вже окупований, і не заходячи додому, пішов у Крим до партизанів. Там він і залишався до 1943 року, поки не звільнили м. Цюрупинськ від німецько-фашистських загарбників. Ми не знали що батько повертався, але його бачили зрадники, і повідомили про це в гестапо.
Перше питання, яке мені поставив гестапівський офіцер, було про батька. Але оскільки батька я не бачив – відповісти не міг. Офіцер став мене бити, та задавав лише одне питання: «Де твій батько?». Навіть, якби я бачив, що батько повернувся, все одно не став би розповідати про це. Бив офіцер так, що я втрачав свідомість. Мене відливали водою, ставили до стінки, і гестапівець стріляв у мій силует. Я втрачав свідомість, мене знову відливали водою. Так повторювалося багаторазово. Перекладачкою в гестапо працювала однокласниця моєї старшої сестри Людмили. Вона не витримала і сказала офіцерові: «Це не Мордвинов, це — Мотвінов». Той підняв мене і закричав: «Wek!». Я пішов до дверей, чекаючи кулю в потилицю, бо з гестапо ніхто живим не виходив. Коли я підійшов до дверей і пострілу не було, я озирнувся. Гестапівець закричав знову: «Wek, schlossendorf!». Ще раз повторювати мені не потрібно було. Я кулею вискочив з гестапо і, перестрибнувши через огорожу, побіг додому.
Вдома мама лежала непритомна. Сестра, побачивши, що я повернувся, почала плакати. «Чому ти плачеш, я ж повернувся живий!»,- сказав я сестрі. «Валечка, подивися на себе», — відповіла сестра і дала мені дзеркало. Я побачив, що все обличчя у мене було опухле від побоїв і відповів: «Нічого, все це заживе. Головне, що кістки цілі». «Валечка, подивися на своє волосся», — сказала Людмила. І я побачив, що на скронях і зверху волосся було сиве. Плакав я останній раз в житті …
Тоді мені було чотирнадцять з половиною років. Війна продовжувалася, жили ми дуже голодно. Якось мама відправила мене в с. Костогризове міняти речі на продукти. Йти можна було тільки лісом, щоб не потрапляти на очі німцям і поліцаям. Вже було холодно, приморожувало. Я йшов босоніж, ноги прилипали до землі. Коли повертався, не встиг звернути з лісової дороги і попався на очі поліцая, який їхав на підводі. Він покликав мене, запитав що я тут роблю, заглянув у мішок. Правда, продукти не забрав і навіть трохи підвіз. Значить, щось людське в ньому залишилося.
Пам’ятаю, як розстрілювали євреїв. Зігнали їх з усього м. Цюрупинська. Там же був і чоловік моєї тітки з двома синами. По-моєму, їм було 10 і 12 років. Ще туди пригнали комсомольців (їх привезли по залізниці на Пойму). Поставили всіх біля протитанкового рову, змусили роздягнутися і розстріляли автоматними чергами. Я і підлітки, мого віку, бачили все це, сидячи на деревах неподалік. Якби німці нас помітили, то теж розстріляли б. Живими не залишали нікого. Дуже шкода було маленьких дітей.
До речі, на цій могилі зараз побудували промислову будівлю. Я неодноразово
звертався до міської ради, щоб припинили це будівництво. Але, видно, гроші
Коли в 1943 році звільняли м. Цюрупинськ, з Червоною Армією повернувся і мій батько — Мордвинов Дмитро Сидорович. Його призначили головою Цюрупинської міської ради. Дуже запеклі бої йшли на ст. Пойма. Убитих звозили в парк, який зараз
називається «Парк Слави», і де знаходяться братські могили загиблих. З нас,
підлітків, яким виповнилося 16-17 років, організували загін і назвали «Ястребки».
Ми брали участь у похованні убитих під час боїв. Для того, щоб відновити
прізвища загиблих, ми діставали документи у них з кишень. Часто з-під уже
складених в могилу трупів долинали стогони. Поранених діставали, їх тут же
забирали санітари. Все це відбувалося під гуркіт снарядів, тому що місто
обстрілювали. Брали участь ми і в боях за місто. Мене контузило, і це було дуже серйозно. Довелося відлежуватися в госпіталі. Через це, виписали «білий» білет, я мав право не йти в армію. Але я його викинув, як тільки вийшов з госпіталю. Не міг я дозволити собі стати інвалідом у такому віці. Правда, від цієї контузії залишилися наслідки — невралгія трійчастого нерва(виникнення сильного пекучого болю на одній стороні нижньої щелепи чи на якійсь щоці). І, як результат, часті головні болі та «блукаюча» глухота на все життя. Але хіба думаєш про таке в 16 років? Потім було вісім років Чорноморського Військово-морського флоту».
Костюк Ірина Петрівна працює в Херсонському музично-драматичному театрі ім. М. Куліша. Вона згадує : «Коли святкувався день Перемоги мій дідусь з іншими ветеранами Великої Вітчизняної війни завжди був присутній на святковому концерті. Мені здавалось, що на сцені я виступаю тільки для нього. Його давно вже немає. Але й зараз, коли я в цей день виходжу на сцену, мені здається, що мій дідусь в залі, і я знову виступаю саме для нього. Все життя я буду пам′ятати цю історію і розповім її своїм дітям, щоб вони не забували про тих, хто визволив нашу землю.»